Рецензія на виставу «Вожак, або Сім кіл циганського пекла»

(Академічний музично-драматичний циганський театр «Романс»)

«Щастя тобі, людино…»

«Человек в небе! Человек – птица! Счастья, тебе человек!» - цими словами розпочинається вистава Академічного музично-драматичного циганського театру «Романс» «Вожак, або Сім кіл циганського пекла». Вистава, яка стала подією не лише для самого театру, адже ця сповнена скорботи сповідь народу, що пережив трагедію голокосту, стоїть дещо осторонь репертуарної політики навіть самого театру «Романс».

Ця історія не лише про геноцид циган в часи Другої світової війни. Це оповідь про любов та зраду, з якими в принципі важко приживається свобода. Про моральний вибір людини, що вона мусить зробити в час трагічних військових потрясінь (одним із героїв вистави є німецький конвоїр, який веде табір до місця їхнього знищення і приймає рішення вести їх найдовшими шляхами, за яке гине сам). Це історія про людину, що гідно несе тягар відповідальності за долю та життя інших: по суті, Вожак у виконанні народного артиста України Ігоря Крикунова (також режисера-постановника вистави) – батько нації, адже у виставі на моделі табору відтворена модель суспільства. Це оповідь про одвічну проблему взаємостосунків батьків та дітей, генетично закладену у молоді пошану до старших та прагнення до власного вибору, які погано корелюються між собою.

«Вожак» - найскладніша вистава театру «Романс», з точки зору і акторської гри, і режисерської концепції, і пластичного та музичного оформлення. Музика відграє у цій виставі надзвичайно важливу роль. Начебто очевидно, що музика для театру, який вже 25 років працює здебільшого в національних музичних жанрах має особливе значення, і жанр самої вистави – «музично-драматична історія», проте тут музика – це спосіб внутрішнього існування акторів із відповідним зовнішнім вираженням. Традиції циганського театру з піснями і танцями органічно вплетені в драматизм текстового наповнення вистави, підсилюють його звучання без зайвих ілюстрацій. 

Головний моральний критерій вистави «Вожак» - людяність. В одному із інтерв’ю Ігор Крикунов сказав: «Якщо в людині щось людське лишилось, я думаю, що з тої іскорки це може розгорітись і людина олюдниться». Саме до «олюднення» людини – ні до чого не закликаючи, нічого не пропагуючи – прагнуть творці спектаклю. Ця філософсько-психологічна оповідь звернена до людей усіх інших національностей. Це ствердження древньої нації, спосіб існування якої є для неї самої і даром, і прокляттям (недарма один із романів Захарія Станку, за «Табором» якого створена ця вистава, носить назву «Гірке коріння»). За останніми дослідженнями, кількість жертв геноциду циган становить від 200 000 до 1 500 000 чоловік. У квітні 1940 за наказом Генріха Гіммлера почалися перші депортації циган на територію Польщі, в трудові та концентраційні табори, а також в єврейські гетто (з Варшавського гетто циган разом з євреями відправляли в табір смерті Треблінка). В результаті вікової дискримінації і переслідувань рома та сінті були відкинуті на узбіччя суспільного життя, ставши одним з найбільш вразливих і знедолених меншин в Європі. Звичайно, більшість з глядачів не знає цієї інформації, і в свідомості чи не  усіх цигани асоціюються в кращому випадку з піснями і танцями. Тому багато для кого «Вожак» стає просто прозрінням, і в цьому його не просто мистецька, а й вагома соціальна значимість. 

Ельвіра Загурська, театральний критик,
викладач історії театру МЗВО «Київська академія мистецтв»,
Науковий кореспондент Інституту психології імені Г.С. Костюка
НАПН України